Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіМіжконфесійні контакти…А в Залухові досі моляться Москві
Статті

…А в Залухові досі моляться Москві

Оксана Бубенщикова Храм Архістратига Михаїла в с. Залухів Ратнівського деканату. Світлина з сайта volga.lutsk.ua

Знову плаче Волинь. Бо знову на центральній площі Луцька вона відспівує своїх синів, полеглих на полі бою з східною ордою та кремлівськими прихвоснями. І в цей самий час у далекому поліському селі люди ділять церкву, а місцеві депутати віддають землю тим, хто досі возвеличує патріарха Кірілла.

«…Можна рвати сорочку-вишиванку, кричати «Смерть ворогам!» та «Слава нації!» і сидіти тут, прикриваючись різними причинами… Віктор Мельничук міг би так само, – стоячи над труною, промовив заступник командира 14-ї бригади Микола Гінайло. – Та він полишив все, бо матір-Україна просила його: зроби крок на зустріч. Пішов. Не відмазувався. І загинув. За те, що Україна захотіла незалежності. Що захотіла до Бога звертатися рідною мовою. І молитися у своїй – Українській – церкві…»

І в ці ж таки хвилини у Залухові Ратнівського р-ну депутати сільради проголосували: землю під Свято-Михайлівським храмом, що його майже 20 літ намагається повернути громада Київського патріархату, треба віддати тим, хто досі молиться за Кірілла…

…«І прости нам провини наші» – під таким заголовком у «Волинській газеті» вийшла 19 листопада публікація про війну за церкву. Частина громади там хоче української церкви без жодного її стосунку до Москви. А інша навіть зараз возвеличує патріарха Російської(!) православної церкви Кірілла.

Через гостроту проблеми ми вирішили прямо в Залухові вислухати позицію однієї та другої сторони.

«Доки будуть у нас московські попи й комуняки, доти не бачити нам України»,

– переконливо сказав нам Тодось Філюк, якому у вересні виповниться 90 літ. Таку позицію мав Тодось Павлович і тоді, коли молодим звільнився з 9-річного ув’язнення за причетність до УПА. Такої думки дотримується й зараз, щодня стежачи за роботою Верховної Ради. І якщо говорити про сам Залухів, то втіленням комуністично-регіональсько-московськопопівського зла вважає тих односельців, які ще за комуни статків нажили, а на недавніх виборах платили по 200 гривень кожному, хто проголосує за Партію регіонів.

– Відбулася Революція гідності, та замість люструвати люди дозволяють тому самому перефарбованому комуняці-регіоналу керувати життям на селі і не допускати українських патріотів до місцевого храму, – нарікають селяни.

– І це при тому, що не сам регіонал той храм будував. Усім селом ми 1993-го зібралися та прийняли рішення спорудити церкву. Усім селом гроші збирали, по сусідніх районах їздили (Любешівському, Камінь-Каширському). А скільки по білоруських селах нам допомагали, – долучається до розмови Володимир Лукашик, учитель, член тодішньої церковної десятки.

На жаль, із плином часу чимало прибічників Київського патріархату, котрі теж входили до ініціативної групи, не дожили до наших днів. Але й тим, хто лишився відстоювати Свято-Михайлівську церкву, доводиться нелегко. Серед них – і вже згадувані Володимир та Василина Лукашики, подружжя Філюків із невісткою Оленою, колишній землевпорядник сільради Петро Марчук і нинішній депутат районної ради Петро Колос.

– На закиди – мовляв, громада Київського патріархату не має жодних прав на церкву – я як колишній касир до цього часу зберігаю всі ті папки, де записано кожну пожертву на будівництво храму і кожну витрату, підкріплену чеком із магазину, – каже Олена Філюк. – Але московський священик зі Щедрогора обманом забрав у мене всі документи на церкву, бігом завіз їх до Володимира-Волинського і таким чином наш Свято-Михайлівський храм опинився під московською протекцією, на нас наслали податкову (хотіли залякати), та вона жодного порушення не виявила.

На жаль, журяться селяни, час було втрачено: в їхній церкві став правити московський піп, а на згодом виготовлені документи про приналежність до УПЦ КП ніхто не зважав.

– Мало того, останній із настоятелів – отець Олександр – навіть не хотів впускати до церкви прихильників Київського патріархату, називав розкольниками, відмовляв у сповіді, а дітям – у введенні. Хоч ми ходили не до священика, а до Бога – помолитися, до ікон прикластися, – долучається до розмови Петро Марчук. Ледве стримуючи сльози, 77-річна Таїсія Філюк продовжує:

– Храм Божий рятував мене, коли я похоронила одного сина, потім другого. З молитвою за родину і за Україну я ту церкву з громадою будувала, кожної неділі на службу ходила. Та тепер дорога до храму «заказана»: недавно призначений настоятель, який мені у внуки годиться, на пропозицію служити Україні й відректися від московського ярма кричав: «Ти що, бабо, здуріла?!» і коло скроні пальцем крутив.

Аби надати документальне підтвердження, що московського ярма хочуть позбутися сотні місцевих селян, прихильники Київського патріархату зібрали майже 140 підписів за перехід до УПЦ КП (причому підписи збирав і залухівчанин, син якого загинув в АТО, тож чоловік, казав, переконався: кожна свічка, куплена в московській церкві, – це куля кожному, хто воює за нас і за Україну).

Зібравши підписи, громада Київського патріархату спробувала відстояти своє право молитися в храмі, ними ж спорудженому. Морально підтримати селян прибули 14 листопада ц. р. священики Київського патріархату, бійці АТО, активісти націоналістичних формувань.

– Місцевого люду поприходило багато, – додає Петро Колос. – Та прихожани, які перед тим підписалися за перехід до Київського патріархату, і слово боялися сказати. Вже згадуваний регіонал із Залухова їм пригрозив непропуском на заробітки до Росії. Московські попи залякали «тяжким гріхом розкольників». А коли ми побачили ще й вороже налаштованих мужиків зі штахетами в руках, вирішили: не допустімо крові біля храму – відступімося.

«За Кірілла молимося: то наш духовний батько»

Свою версію подій у Залухові озвучив 22-річний настоятель Свято-Михайлівського храму о. Володимир. Зізнавшись, що то його перший приход, церковнослужитель, однак, зайняв непохитну позицію. Кликати прихожан на збори не бачить нужди і шукати компромісу з прихильниками Київського патріархату не вважає за потрібне.

– Філарет (патріарх УПЦ КП, – авт.) – розкольник. Його церква – не канонічна. Він тільки в Києві сидить, бо ніде його у світі не визнають. Тому коли місцева жителька запропонувала мені переходити в Київський патріархат, я на емоціях і коло скроні покрутив, і сказав: «Чи ти, бабо, здуріла?».

На думку селян, що «кожна свічка, куплена в московській церкві, – то куля в захисника України», о. Володимир зазначив: гроші, що їх приносять прихожани, не йдуть на Москву. Хоча зв’язку з Москвою церковнослужитель не заперечив:

– Так, ми згадуємо під час богослужінь патріарха Кірілла, молимося за нього, бо він був і залишатиметься нашим духовим батьком.

А на запитання прихожан «Чому ж Кірілл – права рука Путіна – не захистив своїх духовних чад? Чому благословив на вбивство українців, назвавши це священною війною?» о. Володимир промовив:

– А якби ваш батько оступився чи захворів, ви би перестали за нього молитися? Відректися можна тільки від того, хто зрікся віри. А Кірілл же лишився православним.

Щодо прохання вірян правити службу рідною українською мовою (бо «таким чином слово Господнє буде почуте, усвідомлене і крізь серце пропущене»), настоятель храму теж лишився категоричним:

– Так, люди не все розуміють із того, що мовиться на службі. Але ж я російською з ними не розмовляю. Всі наші книги – церковно-слов’янською. От її і треба використовувати. (Хоча, зауважте, фактично всі слов’яни звертаються до Бога рідною мовою, а в Росії так звана церковно-слов’янська чомусь геть звучить, як російська із вкрапленнями церковно-книжних термінів).

Виправдовує настоятель і свого попередника, який частині прихожан відмовляв у сповіді та вводі. Мовляв, той усе правильно робив, бо хрещені та вінчані Київським патріархатом позбавлені таїнства миропомазання. І тут же запропонував: звернувшись до канонічного священика, виправити все дуже легко.

– Я не буду людей із церкви виганяти. Хай приходять. А що 14 листопада нікого не впустив, так це через небезпеку. Бо в інших областях уже так відбувалося: спочатку вони (прибічники УПЦ КП, – авт.) заходять у храм помолитися, до ікон прикластися, потім їхній священик служити береться, а потім нас – канонічних – узагалі з храму виганяють.

Про збір підписів задля виходу церкви з-під московської протекції о. Володимир зауважив: вони (тобто ті, хто все ще молиться за Кірілла) теж зібрали підписи. Про юридичне право громади Київського патріархату ходити до СВОЄЇ церкви, нинішній настоятель стверджує: в нього теж документів вистачає. Про необхідність примирити людей, на якісь поступки піти, священик каже: мовляв, зараз трохи заспокоїлося, може, вже ніхто й нічого колотити не буде:

– Тих же бабів не перепреш. Скільки не пояснюй – вони на своєму. Як-то кажуть: горбатого могила справить.

За ким правда святая?

Отож, конфлікт за церкву перетворився на сплячий вулкан. І ніхто не знає, коли станеться чергове виверження людського гніву. Частина громади Київського патріархату вирішила не ходити більше до своєї роками плеканої церкви та їздити до Ратного, де нещодавно відкрився всього другий (!) у районі храм УПЦ КП. Ще частина не хоче миритися з такою, на їхню думку, кричущою несправедливістю. Хоча й нарікає: влада самоусунулася від проблеми, при тім що йдеться не лише про церкву, а й про державницьку позицію: у Залухові моляться Москві!

Після поради голови Ратнівської райради Михайла Макарука (або другу церкву будувати, або в суд подавати) люди задумалися: нема гарантії, що й нову церкву УПЦ КП не вкрадуть так само підступно, як Свято-Михайлівську. А після понеділкової сесії сільради (коли з перевагою в один голос депутати проголосували землю під церквою передати Московському патріархату) національно свідома громада задумалася: то, може, справді звернутися до служителів Феміди – нехай вони розсудять?

Volga.lutsk.ua

6 грудня 2015 р.
Інші статті за рубриками: Міжконфесійні контакти, Ратнівський деканат
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери