У подкасті «Духовний шлях. Важкі часи для великих справ» зі священником Дмитром Черенюком, кліриком луцької церкви Холмської ікони Божої Матері, спілкувався міський декан і настоятель цього Божого дому протоієрей Михайло Онищук.
– Нашому храмові виповнюється 10 років з дня освячення. Місце ж під будівництво було освячено 16 років тому Святійшим Патріархом Філаретом. Було все: ентузіазм, кризи, пандемія, повномасштабна війна, сумніви і неймовірні прояви. Отче, розкажіть, як почався Ваш шлях священства.
– Тепер можу сказати, що за Євангелієм: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15:16). На землі, на частинці землі мого діда побудувався у 90-х роках новий собор, храм величний. Поруч із храмом поселився з дідусем священник зі своєю сім'єю. І, шукаючи себе в цьому житті, дивився я на життя священника і в один момент собі сказав: хочу і собі такого шляху. Бо священника я побачив серед будня в білій сорочці: мене це вразило, що людина може ходити в білій сорочці в будень. Мені тоді здавалося, що там ріки меду і молока, там одною рукою махнеш – і все добре. А потім отримав відповідь на всі свої побажання, думки. Коли тільки прийняв рішення, що буду готуватися до вступу в духовний заклад, побачив сон: на порозі батьківського дому стояв дорослий Спаситель і тримав за руку маленького. Була чиста ніч, чисте небо. І тоді я зрозумів, що таких снів не бачив, не чув. І подумав: Господи, напевно, Ти так кличеш мене, тому йду.
– Чи пам'ятаєте Ви той момент, коли прийшла ідея збудувати цей храм? Можливо, це була якась певна подія чи, можливо, якась спеціальна розмова, адже Ви на той час були настоятелем іншого храму.
– Будівництво храму в селі Гаразджа завершилось, ну майже завершилось, без оздоблювальних робіт. Я проїжджав отут, біля цьому скверу по проспекту Волі, подивився вбік і думаю: який би тут був гарний храм, яке тут місце для церкви! І з цією ідею я прийшов до нашого митрополита, кажу: «Владико, хочу будувати далі». І владика дав згоду. Це і стало ідеєю подальшої праці в цьому напрямку. Багато розмов, багато домовленостей, багато справ. Але цю ідею носило товариство «Холмщина», і Бог дав силу, почав її втілювати.
– Вас висвячували у Київському Патріархаті на той час. Тепер Православна Церква України об'єднана. Питання: чому Київський Патріархат тоді і чому не московський зараз?
– Дуже добре пам'ятаю ще церкву, яка була тоді одна православна, це – московська. Ми не мали до цього питань. Ми ходили в недільну школу і знали, що це все добре і гарно. Але пам'ятаю прихід часів незалежності і проголошення незалежної церкви. І коли мого діда, який був причетний до церковної громади в селі Страклів, за те, що він сказав: «Тепер буде Україна, тепер буде все українське, і Церква», його штовхнули в груди. Я ту історію дуже добре запам'ятав. Мені стало дивно: чому, якщо в церкві треба змінити одне малесеньке поняття (не правила, не канони, навіть не священничий одяг), та нічого не треба змінити, тільки треба сказати українською: «Господи, помилуй», треба сказати своєю рідною мовою: «Дякую тобі, Господи» і так говорити до людей… Чому Церква не може бути своєю? І питання вибору більше не стояло. Не тому, що доводилось вибирати. Тоді, ще в дитинстві прийшло розуміння – це російське в Україні. Хай як там було, це – чужого народу, а це – мого народу. І тому на цих засадах стою і живу до цього часу.
– Чи пам'ятаєте Ви перший день будівництва?
– Мені здається, поки що пам'ятаю все. І почалося все з першої машини піску, який треба було покласти на підготовку тимчасового храму. Лопата була зі мною. І я почав його розгортати, не знаючи, що робити далі. Але потім Господь дав людей, дав думки, дав ідеї, дав зустрічі – все дав. Мати Божа провела, веде до цього часу. Роботи в нас ще дуже багато, але добре пам'ятаю, напевно, першу машину піску. На той час це здавалася якимось великим початком. Хоча порівнюючи зараз із цим об'ємом бетону... Я ж тоді не знав ще, в яку пропорцію це все буде йти і які будуть плани. Єдине, що з перших днів добре зрозумів: деякі сили не хочуть тут храму, особливо української церкви. Пройшло 16 років (будемо брати від початку освячення), поставили купол. Люди запитували: чого так довго? Можна швидше, можна було реалізувати абсолютно швидко. Питання коштів, які просто треба було знайти. Всі ж думають, що там на церковній касі мішки [грошей], які ти розбираєш, носиш, передаєш, з діамантами навіть. Але коли стосується питання будівництва, яке займає 1000 кв. м, то я тільки одному Богу можу сказати, якою ціною, вагою це все обійшлося. В певний момент я навіть не уявляв таких коштів, які люди допомагали зібрати. І тому все це взагалі не пояснювано в моїй голові, адже колись я рахував куби бетону. І коли там завершилась якась тисяча кубів, я вже махнув рукою: значить, так має бути. Були коректування, були підсилення вузлів, було збільшення об'ємів, була додаткова робота. Адже поруч стоїть і на нас тисне фонтан, який ми укріпляли. Я знаю, що 380 палів тут, 80 одинадцятиметрових підпирає ось там. Головне ж завершити і дати можливість спастися тут хоча б одній душі. Об'єми значення не мають.
– Були важкі часи. Вас поливали брудом. Кожен якийсь етап мав свої перепони. Коли вже все було так більш-менш нормально, зменшились ті поливання – і тут настає коронавірус. Як Ви прийняли рішення будувати далі? Тому що на той час стало все. Дзвонили робітники, казали: «Ми не виходимо, боїмося». Ставили блокпости, не пускали в різні області. Як прийшло рішення? Ну, від початку будівництва кращих часів не настало ні разу…
– От кращих часів не настало, тому що одне замінюється другим, третім, п'ятим. Сьогодні ніби можемо щось робити швидше, – так питання людей, війна. Та коли ти збудував щось в такому об'ємі, то мусиш його завершити так чи інакше. Або його завершить хтось інший. Треба просто відповідати на виклики. Ми невпинно йдемо. Хоча в часи коронавірусу на Пасху співав хор, священники були і одна людина [мирянин] у церкві. Здається, закривай церкву, вже нічого не буде. Але Господь казав: «Хто йде вперед, Я тому даю можливості». От ідемо, робимо з вами багато і йдемо вперед… Вибираєш не з вільної волі, а з запропонованих тобі обставин, якими керує Господь. Тому ми про вибір дуже багато говоримо, але насправді інколи щось лишається без вибору. Я ж не тому почав будувати храми, бо дуже великий будівельник з юності. Я коли прийшов у Церкву і став священником, мені сказали, що місця нема. Хочеш місце собі – збудуй храм. Храмів, яких ми можемо запропонувати служити готових, немає. Я за життя ні разу не був настоятелем готового храму, в якому все зроблено. Навпаки, ті, які зроблені, лишав іншим і давав їм ту можливість.
– Це як виклик чи як благословення?
– Господь знає. Я напевно не знаю відповіді. Я думаю, що так мало бути.
– Що це таке виклик?
– Ну ми ж читаємо Євангеліє: хто йтиме за Богом, тому м'які коври не будуть стелити, тому не будуть давати м'які подушки, тому не буде просто оплесків. Почитайте апостолів: та вони витерпіли таке, що нам ще треба потихеньку помовкувати. Хоча інколи в житті здавалось: «Господи, я вже покину тепер». Але Господь дає вдихнути, дає триматися і йти вперед.
– Я дуже добре так само пам'ятаю ту Пасху, першу Пасху, коли був коронавірус. Вже треба співати «Воскресіння Твоє, Христе Спасе», а церква пуста. На Пасху стоїть пуста церква! Але потім виходили ми надвір – круг всього храму повно людей (з обмеженнями, з масками і на відстані)...
– Ну, я думаю, що багато тих, хто ніс віру Христову, в певні моменти життя перенесли не легші речі, ніж ми. Нам здається, що це найважче. Але на шляху і священників, і мирян були, я думаю, хрести іскушеній.
– Після того почалась повномасштабна війна; її до того не сильно відчувалось у нас. Чи пам'ятаєте цей момент? Як це змінило життя громади і храму?
– Знову ж таки: думка, що всьому кінець вже. Але перше, що зробили священники нашого міста, це зібралися на молитву. Поговорили про ключові питання, як діяти. Всі почали діяти, всі у свій спосіб. І що цікаво, про війну, про початок війни повномасштабної: коли прилетіли перші ракети, люди стали такими, мені здається, як були в першій церкві. Вони питали один одного, що кому треба. Вони питали, що робити. Вони забули, що треба заробляти, ходити на роботу. Вони бачили якісь інші речі… Кожен дім став домом іншого. Кожен хліб став хлібом іншого. Кожна справа стала справою, з якою можна піти до свого ближнього. Однак потім все людське, яке навчене сатаною, прийшло і зайняло свої позиції навіть в тих добрих, хороших речах. То там вкрали, там забрали, там обманули.
Чи було питання зупинити будівництво під час повномасштабної? Ну, звичайно, що зупинили. Воно і зупинилося в перші місяці автоматично. Ми не маємо права сказати «стоп», щоби зруйнувати багато того, що зроблено. Зараз тільки завершуємо накривання. Будемо завершувати в цьому сезоні, дасть Господь. Але інколи, я повторюсь, не ти обираєш і не ти вибираєш, а Господь вибирає і зупиняє або підштовхує… Кожен по мірі, кожен по мірі. Пам'ятаю, вже нині покійна наша парафіянка кожного місяця робила пожертву. Я знав, скільки в неї пенсії. Чому? Тому, що вона давала рівно десятину. Коли добавили там до 1000 грн 20 грн, було рівно на дві там гривні більше, щоб рівно десятина. І треба пам'ятати й тих, хто більше сюди вніс, і тих хто менше вніс. І якщо ти щось вніс десь кудись взагалі, напевно, треба мовчати, більше мовчати. Робити добрі справи і мовчати.
– Ще багато під час війни людей кажуть: чим займаються ваші храми? Маленька буквально історія. Зібралися, запропонували чергувати в храмі, тому що були тривоги і ніхто не знав, що буде далі. Невідомість була, прилітали ракети й люди почали боятися. І ми прийняли рішення, що будемо ночувати в храмі. В нас храм був укриттям. І щоночі кожен священник [по черзі] залишався ночувати в храмі.
– Ну і з першого дня освяти (це було 27 вересня), Літургії в храмі щодня. І не припиняли ні за яких обставин.
– А нещодавно був у фейсбуці пост: зробили не такі куполи, не такий проєкт. Не такий колір, не така автентика, не вписується туди-сюди. Що їм можна відповісти?
– Місця для храмів знайдемо. Можете збудувати такі, як треба, такі, які найкращі, найправильніші. Але коли Господь кудись когось приставив і дав обрати когось на роботу, Він залишив ту пам'ятку, яку поставлений зробити. Справа в тім, що треба старатись зробити нове. Якби ми лишилися в часи приходу Грецької церкви, яка принесла нам свою культуру, всі наші храми були б схожі на храми Греції. Це інша культура, інші правила. Московська ідея в нас залишила багато свого… Хочеш щось зробити, змінити – зроби: встань, знайди, постав, покажи. Покажи, як ти зробив це сам… Ну, поради краще давати. Одні живуть у затворі й розказують, як жити сімейним. Сімейні мріють про те, що в монастирі всі щасливі, просто ходять вище землі. Але жива картина така: робота, і відповідальність, і носіння хреста, і піт, і сльози присутні в кожній галузі життя. Я, певно, хотів служити в гарному храмі, і надіюся, що буду ще служити. Але в мене такий вибір життєвий, його треба зробити. Не дали, не було. А коли я вже це зробив, з Богом і з вами всіма, таку кількість роботи, я хочу її завершити. Дуже хочу. Але ми говоримо про величезні об'єми. Ми говоримо про масштаб, про потугу, про складність ділянки, про складність рельєфу, про фундаменти, які коштують так, як цілі храми вже готові. Ну, але раз Господь визначив це місце, дав нам благословення сюди, значить, тут ми маємо виконати те, що нами розпочато.
– Якщо би повернути той час назад, чи знову почали б Ви це все? Чи б Ви думали, нащо наступати на ті самі граблі?
– Ну, по-перше, час повернути не можна. Така є тенденція в Божому задумі, що час ти не повертаєш. Якби так можна було – розвернувся, пішов би в інший бік. В деякі моменти будівництва храмів думав, що моє життя закінчується, я вже далі не витримаю. От зараз в мене або вискочить серце, або зупиниться мозок, або щось іще станеться. Ну, ви ж знаєте ситуації, вони ж несекретні: там хотіли привалити купол, загорівся купол, там щось робили і не витримало, щось лилось, – це технічні моменти, але вони важкі. Вони важкі, вони непомірні, тому що тут тисячі тонн на кожному квадратному метрі. І ця земля не дозволяє легшої конструкції. Тут болото внизу, тут вода. Я його не обирав. Я хотів інше, рівне, простіше. Ну, але Господь отак оприділив… Він дає от іти звідти сюди. Він нічого не повертає, щоб сказати, що зробив би не так. Ні, я дякую Богу за амбіцію, дякую Богу за підтримку зі сторони владики, тому що він в нас великий будівничий. І дякую всім тим, хто стояв завжди в житті поруч. Господь не залишає тебе самого, приводить інших людей, дає інше служіння, дає іншу роботу, дає можливість заробити, дає можливість принести. Живеш, рухаєшся і знаєш: «Ви ідіть, – казав Господь апостолам, – Я вам все дам». Тобто не думайте ні про те, ні про те, – все дам. Так і тут. Звичайно, хотілося б швидше, тому що вік бере своє, час бере своє. Але, як казав колись один дідусь, в якого я ще юнцем їхав на возі, і я йому кажу: «Дощик такий, підженіть коня». Він каже: «Тобі це помалу?» Кажу: «Так». Ну, каже: «То злазь і біжи, буде швидше». Їдеш, тебе везуть, тобі Господь дає такий шлях. Тобі повільно – вставай, біжи вперед.
– Що Вам дає силу?
– Тож Він, тож Він! Не може все бути гладко. Життя било і ногами, і метелило, і що завгодно. Але завжди лягаєш спати, встаєш і думаєш: ти з Ним. Прости, Боже, недостойність, прости слабкості. І весь час бачиш, подивлячись назад, – на все Він тобі дав силу, на все дав. Дав і, сподіваюсь, дасть. В мене так по життю: храм у Гаразджі – Успіння Богородиці, храм тут – Різдва Богородиці. І я думаю, що ця Ходатайка і Мати дуже багато сказала Богові для нашої підтримки, таких слабких і грішних.
– У Вас є будівельна молитва якась?
– Молитва «Господи, поможи» – на все, на всі часи: поможи, будь ласка. А крім переліку загальних молитов, в яких про нас вже подумали, в яких нас навчили поговорити про наші потреби, проблеми, є ще, так би мовити, спілкування без підказки. Коли ти не опираєшся на слова старців, які складали молитви, чи тих, хто складав чинопослідування. А коли навіть на Літургії просиш: «Господи, прости, поможи, допоможи, дай силу»… Молитва, яку може написати кожен: «Господи, хочу, хочу, хочу». Та я багато чого хочу. Те, що ти хочеш, Він знає. І те, що ти не хочеш, теж знає. А от поговорити про те, як це приємно тобі, що Він тебе терпить. Як це приємно, що Він тебе милує, як це приємно, що тебе благословляє. Як приємно, що Він тебе провів за руку…
– Люди звикли бачити золоті храми, іконостаси золоті, мармур…Як зараз людям пояснити, що церква – це не тільки стіни?
– Думаю, найкращим поясненням є те, що в нас відбувається вже стільки часу. В нас чудові хори, найкращі. У нас чудові священники, теж можу повторити – найкращі. І храм прийде в свою відповідність так чи інакше, раніше чи пізніше. І коли тут люди об'єднані справжнім почуттям церкви, коли вони знаходять відповіді на свої питання, коли їх горне молитва іншого, то це, виявляється, не просто стіна. Ми кажемо: «Храм святий». Бетон, цегла, стіна? Це щось подібне, як з іконою. Так, це молитовне зображення, це образ, але це не Бог. Разом це може бути купа будівельного сміття, покладена правильно. Це велична річ. Я не впевнений, що вона в якийсь час буде насичена золотом, там ще чимось. Тут ідея інша. І отут якраз грецькі ідеї для оформлення. Я бував на Афоні і мені це дуже сподобалось. Я теж не бачив в багатьох храмах нічого величного, але бачив величні постаті, бачив величних людей, бачив величну роботу, яка проводиться в монастирях над цілим світом. От там я зарядився ідеєю, що церква – це не тільки те, що я бачив тут. Церква і її історія, її життя – це дещо інше. Це коли на Літургії не знаєш ні одного слова мовою, якою служиться, але ти бачиш, як в буденний день всі, хто стояв, тих 30 чи 40 чоловік, горять, світяться радістю…
Тому я відповідь про бетон (голі бетонні стіни. – Прим. ред.) даю дуже просту: бетон не дає можливості подати гарну картинку для молодят поки що. Але всі, хто хотів прийняти таїнство, вони прийняли його тут. І я знаю наших парафіян, в яких фото з бетоном стоїть на чільних місцях багато років і стоятиме. І нічого тут не заважає. Життя церкви почалося раніше і воно буде тривати в такому, сподіваюсь, ритмі до останніх днів цього світу. Благодаті в бетоні чи не в бетоні не менше. [...]
– Таке провокативне питання, але воно турбує. Багато людей закидають, що церква – це бізнес і нічого більше. Це не ті люди говорять, які ходять до церкви постійну, але братися пояснювати, напевно, безлуздо?
– Треба дати попробувати. На деяких сільських парафіях нема можливості утримувати священника навіть на мінімальну в Україні зарплатню. [...] Враження про те, що кошти і церква – розділені поняття, це брехня. Святий Іоан Кронштадський, якщо я не помиляюся, мав свій корабель. Це навіть не «мерседес», – це корабель. І це не завадило сказати, що він став святим. Церква для мене багато років ще, напевно, буде «бізнесом» наперед збитковим, тому що коли ти збираєш 10 000 гривень, а маєш віддати мільйон, то я не бачу тут коефіцієнта позитивного. Коли йдуть суми з шістьма нулями, я дуже хотів би їх побачити от там у свічниці за свічки. Якщо кажуть: «Церква – це бізнес», то збери громаду, вибий землю, збери гроші на церкву, збудуй її і зроби свій бізнес. У світських навчальних закладах буває на одне місце конкурс три людини, десять, у церковних такого нема. Ну, треба священників, а їх нема. То що ж то такий за бізнес, на який не хочуть іти бізнесувати? Чому на цей бізнес не рвуться? Чому не б'ються за місця? Справа в тім, що насправді більша частина священників якби жили за кошти громади, ходили б у постолах, якби ще десь не працювали.
– І якщо хтось хоче почати велику справу в складний час, Ваша порада?
– Починай! Чекати моменту не треба. Ми чекаємо, що прийде час, але забуваємо, що час просто йде. Він проходить, просто йде. Я взагалі боюсь, коли все йде в житті дуже просто. Мене це, чесно кажучи, насторожує. Все, що починається з притиском, все, що починається з таким закручуванням судин, – те буде мати успіх. Боже діло, будь-яке, зустріне спротив на шляху свого втілення. Це 100 %. Найцікавіше те, що один подасть руку, а другий підставить ногу. [...]
– Як не втратити віру, коли дуже багато труднощів, а фінального результату ще нема?
– Я думаю, що навіть для будівництва цього храму в світі є люди, які би прийшли і сказали: «Скільки вам треба на завершення?» Або: «Давайте ми вам завершимо – і крапка». Якби це було угодно Господу Богу, так би й було. Є храми, які будували за рік. Є храми, які мають честь і гідність історичну: Свято-Михайлівський собор у Києві відновлений коштами держави. В мене є, в принципі, можливість там з кимось домовитися, щоб це було швидше, але просто на це має бути свій час. Якщо він має бути, Господь дасть саме такий час. І ми кажемо: тут 10 років будується храм, тут 15, тут 20. Є храми, які будувались пів століття, є храми, які будуються все життя. У цьому місці і цьому часі дано мене, вас, таких людей. За одну цю підлогу, на якій ми з вами сидимо, я збудував би гарний, величний храм. На рівнині, мається на увазі, на рівнині, за цю підлогу. Я її не вибирав, що вона буде така. Це конструктивні розрахунки. Це рішення, які видає комп'ютер, вчені люди, які видають алгоритми. І коли ти кажеш: «Все, будуємо» і тут відкриваєш землю і бачиш, що на звичайній землі це б коштувало, умовно, 10 000 доларів, а тут множиш на 10, а то й більше, тому що така земля. Тут під нами, до речі, озеро: коли свердлили під палі, отако кидаєш камені – і там, як в криниці, підземне озеро. Дали б мені цей проєкт подивитися на початку – і я почав би сумніватися далі. В мене ж було питання робити, робити, робити.
Але питання стоїть в тому, щоб не втратити віри. Відповім словами одного митрополита, вже нині покійного: «Дитино, що б в житті не сталося, тримайся ризи Христової – зубами, руками, ногами. Прив'язуй себе, але тримайся ризи Христової». [...] Кажеш: «Дайте розуміння, дайте, дайте силу витримати, бо щоб щось витримати, треба розуміти, за що ти терпиш. Ради чого ти терпиш? Якщо ти не маєш цього розуміння, то чого ти будеш терпіти?» Так от, справа в тому, що всі ці пишні привілеї цього світу, всі ці речі, які ми лишаємо своїм наступникам, храми величні, все в один час стає до нас неприналежним. Тільки звідси лине до нас молитва туди за нас, а решту все ми лишаємо тут. І настає той день, як у банку кредит: коли людина бере, вона дуже рада, в неї дуже великі плани. Самий печальний день, коли треба кредит віддавати. І от коли ми приходимо до розуміння, що це життя завершиться, і не знати коли, ти станеш на цю відповідь, що це все неважливо. І тоді ти зрозумієш, чому все тут треба терпіти: тому, хто любить Бога, любить Його все життя, буде дано те, що «око не бачило, вухо не чуло і навіть на думку людині не приходило, що Я дам тим, хто любить Мене». Ну, ви думаєте, в мене мало викликів у житті? Господи, я ж не ради цього життя терплю. Я ж сприймаю і тягну щось і витримую ради того, щоб в мене була вічність. От і всі пояснення. І, до речі, оці часи, оці складні часи, вони віру підсилюють. [...]
– Я Вам дякую за це спілкування. Людям буде цікаво почути те, що великі справи ніколи не чекають зручного моменту. Великі справи треба творити, творити і творити. І я надіюся, що всі ми дочекаємось того моменту, коли постане величним цей храм у повній красі. І наша віра буде свідченням того, що дійсно вона є найкращим фундаментом землі.
