В інтерв'ю з деканом богословського факультету Волинської православної богословської академії, кандидатом історичних наук, на ютуб-каналі поспілкувалася студентка регентського відділення ВПБА Соломія Салабай з нагоди його 50-річчя.
– Отче Ігорю, що найбільше вплинуло на формування Вашого духовного покликання?
– Ну, мабуть, кожна людина сама приймає рішення про своє майбутнє, про своє покликання. Але для того, щоб прийняти це рішення, обрати правильний шлях, Господь посилає людей, які допомагають їй у цьому. Тому, певно, найважливішою людиною у моєму житті, яка допомогла мені зробити цей вибір – стати на духовний шлях, був настоятель храму того села [Старий Збараж на Тернопільщині], у якому я жив на той час. Це отець Ярослав, який, помітивши мене одного разу у храмі, запропонував брати більш активну участь у богослужіннях. Запросив до вівтаря, до прислуговування. І потім все більше і більше у спілкуванні із ним я переконався, що дорога священника, чи служіння священника є важливим не тільки для тебе як для особистості, але і як члена суспільства. Тому, що в той час духовність тільки відроджувалася, Церква потребувала священників, держава потребувала духовних провідників. І тут відіграло важливу роль споглядання прикладу отця Ярослава, який у складні для Церкви часи прийняв це рішення і, як ми говорили з ним, він ніколи про це не пошкодував. Так і я можу говорити сьогодні, що за його настановами, прийнявши оце покликання, я також ніколи не шкодував про зроблений вибір.
– Які люди або події у Вашій молодості стали для Вас особливими духовними орієнтирами?
– Це вже, певно, треба говорити про час, коли я почав навчатися в духовній семінарії. Найбільшим, мабуть, духовним орієнтиром у моєму житті став тодішній керуючий Волинською єпархією митрополит Яків, біля якого я кілька років був келейником, бачив його служіння, бачив його приватне життя і бачив багато прикладів, через які переконувався, що я зробив правильний вибір.
– Як розпочався Ваш шлях у богословській освіті та науковій діяльності?
– Можна сказати, що нічого в житті людини не буває випадкового. Я в молодості не планував пов'язувати своє життя з Церквою. І спочатку, після закінчення школи вступив до світського навчального закладу. Але вже в міру навчання в ньому, в міру того як відвідував церкву, спілкувався зі священником своїм, усе більше і більше приходило розуміння того, що шлях церковний мені більше підходить, аніж здобуття якихось світських фахів і знань. Тому, закінчивши Бучацький технікум, цього ж самого року за переконливими просьбами отця Ярослава ми приїхали в Луцьк, щоб я вступив до духовної семінарії. І вже тут, напевно, я таки остаточно утвердився в правильності цього вибору. І далі вже Господь проводив по життю до сьогоднішнього часу.
– Ви багато років пов'язані з Волинською православною богословською академією. Які етапи цього служіння були для Вас найважливішими?
– Склалося так у житті, що довелося брати участь, мабуть, у більшій частині історії Волинської духовної семінарії, а потім і Волинської духовної академії. На початках дуже довелося переживати такий важкий етап становлення – як власного духовного, так і навчального закладу. Тому що на початках навчання проводилося у пристосованих приміщеннях, не було там достатньо якісно підготовлених фахівців. От і ми разом навчалися з викладачами. От вони вчилися, як будувати свою роботу, як викладати, так само ми вчилися, набиралися їхнього досвіду. І найважливіше не те, що ми отримали тут якісь теоретичні знання, а що тут отримали досвід. Досвід людей, які втілили здобуті знання про богослів'я. І важливим етапом була реорганізація Волинської духовної семінарії у Волинську православну богословську академію. Наступним важливим етапом була акредитація духовної освіти і визнання її у державному, світському середовищі.
– Що Ви намагаєтесь передати студентам не лише як викладач, але і як священник?
– Важливе Писання і передання церковне. Що таке церковне передання? Це пережите Святе Письмо. Тобто це той досвід, який людина отримує на основі переживання Святого Письма. Довелося за кілька десятків років священничої викладацької діяльності здобути певний досвід. І я дуже радий поділитися ним із тими, які тільки стають на шлях священства.
– Чи є у Вашій педагогічній практиці моменти або історії зі студентами, які особливо Вам запам'яталися?
– Найважливіші історії – таке, що зараз приходить на розум, – це те, як діє Божественна благодать. От коли священник отримує сан через рукопокладання, над ним читається молитва, в якій говориться, що Божественна благодать «немічне лікує і недостачу поповнює». І дуже часто мені доводилося бачити студентів, яких я вважав, можливо, непридатними для священного сану. Але коли вони його отримали – ставали досить якісними і достойними священниками. Оце мене по сьогоднішній день дивує і надихає, як діє Божественна благодать з кожною конкретно взятою людиною.
– Як Вам вдається поєднувати пастирське служіння, викладацьку діяльність та адміністративну працю?
– Ну, як каже апостол Павло, «усе мені можливо в укріпляючому мене Господі». Тому якщо людина поставить собі мету і хоче її досягнути, то шукає можливості. А коли не має мети або не хоче її досягнути, вона шукає причини, як би цього не зробити. Тому стараюся завжди шукати можливості, щоб поєднати священниче служіння на парафії із викладацькою діяльністю. І це, мені здається, дуже корисно, коли викладач ділиться не тільки теоретичними знаннями, але і здобутим на їх основі власним досвідом, власним переживанням. І це живе спілкування, напевно, найкращий педагогічний засіб, який потім приносить плоди.
– Що у священничому служінні для Вас є найбільшим джерелом радості?
– Найбільшою радістю є те, коли бачу результат своєї праці. А результат праці священника вбачається в кількості послідовників, у кількості тих людей, які обирають шлях, яким іде їхній наставник, тобто тих, які йдуть стопами твоїми. І мене втішає найбільше те, що за свою пастирську практику довелося привести до Церкви і підготувати близько десятка достойних священників. Це ті люди, які є вихідцями з моєї парафії або ті, які відвідували богослужіння у моєму храмі, і тепер є священниками Православної Церкви України. Оце мене втішає: дивлячись на плоди своєї праці, можна сказати, що недаремно живу.
– 50 років – це важливий життєвий рубіж. З якими думками Ви підходите до цього ювілею?
– Ювілей – це не привід тішитися роками, до яких дожив, а це привід поглянути на здобутки, які досягнув. І ними не варто тішитися, а на основі цього потрібно будувати ще якісь плани. І потрібно думати більше про те, чого ще не досягнув, аніж про те, чого вже добився.
– За що Ви найбільше вдячні Богові у своєму житті?
– Тут можна сказати словами Іоана Золотоустого: «Слава Богу за все!» Ну, найперше, за те, що Він покликав мене до цього служіння, про яке той же святий говорить, що священниче служіння є найдостойніше серед усіх на землі. Також я вдячний Богу за людей, яких Він мені посилає в житті, за свою сім'ю, за друзів, за колег, які підтримують у важку хвилину, з якими є можливість поділитися моментами радості. Якщо є з ким переживати радісні і сумні моменти, це вже важливий здобуток у житті, це вже привід до радості. Також вдячний за радість і за сум, якими довелося здобути певний досвід і стати якоюсь мірою кращим.
– Які досягнення у Вашому житті Ви вважаєте найціннішими?
– Напевно, найціннішим можна вважати те, що до твого слова дослухаються. І часто мені довелося спостерігати ситуації, коли люди сприймають те, що я їм говорив, і стараються виправити своє життя.
– Що б Ви побажали студентам, які сьогодні лише починають свій шлях у богослов'ї?
– Найперше, не перетворювати навчання в духовному навчальному закладі лише на накопичення знань. Тому що богослів'я – це не тільки знання про Бога, а це зустріч з Ним. І мета богослів'я – це любов. Тому бажаю здобути вам такий високий духовний стан для того, щоб цією любов'ю потім ділитися з іншими на основі здобутого в стінах навчального закладу досвіду.
