П’ятниця
Священномученика Єрофея, єпископа Афiнського (I). Благовірного князя Володимира Ярославовича, Новгородського, чудотворця (1052). Преподобних Елладiя й Онисима, затворників печерських, у Ближнiх печерах (ХІІ-ХІІІ)...
«Радійте і будьте прикладом, як поститись»
Із проповіді митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошеної в кафедральному соборі Святої Трійці 14 березня, у неділю сиропусну, прощену.
Сьогоднішній день – це день такого великого хвилювання нас усередині, думок, планів, мрій. Тому що кожен із нас усвідомлює, що наступає Свята Чотиридесятниця. Кожен із нас хоче щонайкраще потурбуватися про самого себе. Кожен із нас бажає, щоби його трудами, його молитвами, нашими спільними молитвами Господь благословив, зберіг від усякого лиха, від усяких загроз, небезпек, лякань.
Що ми хочемо? Ми просто хочем щасливо жити і хочем бути здорові. Ми хочем, щоб усе було добре в нас, в наших дітей, у нашому житті. Ми просто хочем, щоб все було добре. Це найосновніше наше бажання. І радіти тому, що коло нас в усіх все добре. Але все, що в молитві попросите, говорить Господь, віруйте – і дасться нам. Лише бажати – недостатньо.
Апостоли із дванадцяти між собою ніби перемовляються, і один каже: «Без віри неможливо догодити Богові», а інший: «Віра без діл мертва». Тобто бажати лише, щоб нам було добре, це правильно, це гарно, но цього недостатньо. Чи треба щось зробити? Хочеш, щоб в усіх було добре, зроби в самому собі добре. Ми весь час наголошуєм і будем наголошувати: не спасайте людей навколо, спасайте самих себе, тим самим біля вас спасуться тисячі. Турбуйтеся про свою душу.
Ми дуже часто у нашому повсякденному житті усіх хочем навчити. Приходить син, дочка – ми їх хочем навчити, розказуєм. Приходить внук – ти йому розказуєш, як треба робити правильно. А потім скорбиш: чому так не роблять діти? Не слухаються, внуки не слухаються. Не хотять робити так, як я. Хіба ж я їм кажу погане? Ні, я їм кажу добре. Чому ж вони так не роблять? І в певний момент опускаються руки до цього виховного процесу в своїй родині. І начинається оце протистояння, якісь незрозумілі речі.
А чому так стається? А тому, що ми говорим одне, а робим інше. А ті, кого ми вчимо, споглядаючи на нас, роблять так, як робим ми. І ось оце подвійне наше життя: здається, в тайні ми щось зробили. Чи в тайні тихесенько щось з’їв, щось сказав, кудись пішов. Ось ця малеча, на яку ми кажем «несвідома», вона все сфотографувала, все записала, все зрозуміла і вчинила так, як ти. І ти приходиш, вчиш, а вона дивиться на тебе і хоче сказати: «Врачу, ісцилися сам!» Але під тиском твого авторитету опустила голову і мовчить. І ти кажеш: не слухають, не чують мене. Тому євангельські слова, в яких Господь звертається до кожного із нас, звучать: «Врачу, сам ісцилися!» Ти не зціляй когось, ти сам зціли себе. Сам уврачуй себе, тим самим уврачуєш тисячі, які поряд з тобою. Давайте ми, кінець кінців, займемся собою. Просто собою займіться, в піст нікого не виховуйте. Ви просто показуйте приклад – приклад, як молитися.
Ми скорбимо – чому з нами діти не йдуть до храму? Скорбимо? У всіх є внуки, діти, але чому ви без дітей в церкві? А є домашня молитва (ту, яку виголошуєте вдома перед іконою), чи є у вас молитовне правило в кожного в сім’ї? Чи став дідусь, бабуся, батько, мама, став і всіх закликав до молитви? Скільки раз ми з цього церковного амвону закликаємо всіх вас: молімось, щоб не було пандемії, молімось, щоб не було війни, молімось… Но я усвідомлюю, що велика частина послухала заклик, сказала «так», прийшла додому – і вистачило на два-три дні. Дальше забула, і дальше ніхто нічого не робив. Чи це ви мене не чуєте, чи не хочете чути, чи ви не хочете робити, чи ми не хочем робити? Де наш послух в церкві? Хіба я вас до поганого закликаю? Закликаю молитися вас, і за самих же себе. То як ви хочете, щоб усе змінилось навколо вас, коли не міняємось ми? Кожен із нас не міняється, не хоче мінятися.
Але є піст, який стимулює нас задуматися. Прийде смерть: мemento mori – оцей давній класичний вислів («пам’ятай про смерть»). Закінчиться життя – і нема часу організовуваться на молитву, на все інше. І тоді збагнеш, оціниш, коли втратиш, – чи це смерть батьків, чи друзів, чи когось іншого з ближніх своїх. І тоді кажеш: чому не сказав гарне слово? Чому ми кудись не поїхали, не пішли? Чому я з ним не порозмовляв? Чому не зайшов? Чому не зателефонував? Плачеш, серце скорбить, а чому? Час втрачений, його нема, його більше не буде. Такого часу більше не буде. Не будуть ті близькі, рідні поряд з вами.
А тепер – життя. Наступає піст. Вже такого посту більше не буде, буде інший, а такого – не буде. Сьогоднішній день – буде інший, такого не буде. Тому те, що можна зробити сьогодні, не відкладай цього на завтра. З понеділка піст – ось із понеділка піст. От з його й починай. Нічого, розумієм, неміч людську розумієм. Впав – вставай! Обтряхнувся, помився – і дальше вперед. Бо хтось каже: ну що ж, два дні попостився, потім не получилося, потім нема часу... А спокус скільки буває! Я сам, безпосередньо, на цьому тижні тоже налаштовуюся: одне прохання, друге прохання, третє… В того шістдесят, в того п’ятдесят п’ять, в того сімдесят, в того вісімдесят. В того важлива справа, в того дуже важлива. Я налаштувався на піст, але треба вітати – так прийнято. В шістдесят хоч би зайти. А заходиш: «Владико, ми заради вас же те порося закололи». – «Піст? Нічого, ви почнете з понеділка». – «Тож заради вас це все зробили, давайте». – «Ну як же так, хоч чуть-чуть, чисто символічно». – «То нічого страшного, та то воно не зашкодить. Таке життя зараз, стільки хвороб, ми так коротко…» І начинається оце бурління спокус. А я по собі думаю, що у вас те ж саме. Бачу, що ви на ті самі дні народження, події, на оказії на ті ж самі ходите. Там же з вами ми пересікаємся. Тому спокус буде багато, і хай вони собі будуть. Ми не відміним ці ювілеї, не людина винувата, що вона тоді народилася, що в неї тоді ювілей. Але піст є піст: привітали, підбадьорили – і дотримуємся посту. Воздали, пошанували людину, в якої якась оказія, підбадьорили, помолились, поблагословили – і дальше продовжується піст. Ось такий шлях боротьби.
Тому я бажаю, щоб цей піст був не просто часом для похудання. Ви дотримуєтесь посту, а тіло повинно бути таким, щоб було комфортно для вас. Якщо вам некомфортно, трудіться, щоб було комфортно… Тому в сьогоднішній день я бажаю, що, вийшовши з цього храму, звичайно, ми почали готуватися до посту – ця підготовка називається неділя прощення. Прийдіть додому, кого побачите, кого знаєте, до кого зателефонуєте, чи інший зв'язок з вами є, а якщо нема – чисто в думках – сконтактуйте з тими, з ким ви не контактуєте на сьогоднішній день. Примиріться, попросіть прощення (є можливість – обніміть), не позбавилися страху – одягніть маску, все одно обніміть, якщо боїтеся... Тому ідіть додому, шукайте порозуміння, з ким не маєте, укріпляйте добрі стосунки, з ким є, і хай ця велика неділя прощення сьогодні буде для всіх нас воістину в любові, яка панує між християнами... Контактуйте один з одним, любіть один одного, проявляйте цю любов і хай вона допоможе нам не просто прийти в піст, а бути в піст радісними, бути в піст легкими, бути прикладом, в першу чергу, як треба поститися і як треба правильно по-християнськи жити.