У Євангелії розповідається про те, як учні покинули берег, де Христос залишився наодинці, усамітнився для досконалого молитовного спілкування з Отцем Небесним. Вони пішли у плавання, розраховуючи на безпеку. Але напівдорозі їх наздогнала буря, і, зрозумівши, що їм загрожує загибель, почали боротися за виживання, проте смертна небезпека нависла над ними. Учнів охопив страх.
Аж ось зненацька посеред бурі побачили Господа Ісуса Христа. Він ішов по бурхливих хвилях, серед розлюченого вітру. Учні в тривозі закричали, бо не могли повірити, що це Він, вони подумали, що це привид. А Ісус Христос з осереддя тієї бурі сказав їм: «Не бійтеся! Це Я!» Так само, як Він каже нам у Євангелії: «Коли ж почуєте про війни та розрухи, не жахайтеся, бо цьому належить бути раніш; але то ще не кінець» (Лк. 21:9).
Трагедія людства і кожного з нас – віддаленість від Бога, думка про те, що Бог для нас далекий. Хоч би як близько Він до нас був, ми не відчуваємо Його з тією безпосередністю, яка дала б нам почуття впевненої безпеки і породила б радість. Усе «Царство Боже всередині нас», а ми не завжди свідомо відчуваємо це, бо перебуваємо в тому ж морі, в тій же бурі, й Той Самий Христос, Який постав із гробу, стоїть і каже: «Не бійтеся, це Я».
У Святому Письмі йдеться про маловірство, і не лише Петрове, але й учнів узагалі. Адже побачивши Христа, як Він ступає по морю, вони не вірять, що це Він Сам, а думають, що бачать привида. Це все відбувається відразу ж по чудесному помноженні хлібів. Бачивши таке явне і незвичне чудо, учні все ж сумніваються, що їхній Учитель може ступати безпечно по воді. Верховний апостол же, проявивши віру, виявляє її змішаною з невірою, тому Христос нарікає його маловіром.
Роздумуючи про маловірство апостолів, можна спокуситися думкою, що їм легко було вірити, а вони однак не вірили. Нам видається, що їм легко було вірити, оскільки вони були очевидцями безлічі чуд і знаків, які свідчили про явну Божественну силу Христа. Можемо спокуситися думкою, що будучи на їхньому місці тоді в човні, розхитаному вітром та хвилями Генасаретського моря, ми б неодмінно повірили. Адже Він явно показує Свою Божественну природу і те, що вище законів природи. Тепер ми розуміємо, що чудо ходження по морю не було показним явищем (як ми кажемо по-сучасному, «піаром»), а це була необхідність, щоб допомогти потребуючим людям і добратися до Своїх помічників.
Для Христа це не було важко, а для Петра стало справжнім уроком, що чудо – не самонавіювання, не ілюзія, чи захоплення якимось явищем. Боже чудо – це вияв Божого милосердя до людини, і скільки людина буде довіряти Всевишньому і тримати цей зв’язок, стільки й буде виявлятися чудесність.
На жаль, інколи люди сприймають Господа як початок чудесності, а далі вдають, що це все їхня заслуга. Забувають за Бога, за те, що просили й отримали, і відвертаються від Нього, подібно до Петра. Апостол відвернувся зі страху і почав потопати, адже сумніви стали нищити довіру до благодаті Творця. Так і маловірні люди – зі страху чи з інших причин – відходять від Божої благодаті і починають «топитися». Бог поважає вибір людини і чекає, щоб подати руку допомоги.
Будь-яку світлу справу починаймо з Господом і продовжуймо з Ним. Дійсно, є багато причин відволіктися, забути за Бога: страх, слава, захоплення, але для нас це крок до знищення чуда. Єдиним варіантом залишається простягнути руки до Нього і відновити довіру заради ще одного дива, дарованого Всевишнім.
