20 літ тому спочив у Бозі владика Яків (Панчук) (оновлено)

З нагоди річниці упокоєння митрополита Луцького і Волинського Якова відбулися богослужіння та захід.

15 березня відправлено заупокійну літію на його могилі, що біля кафедрального собору Святої Трійці. Поминання очолив митрополит Луцький і Волинський Михаїл у співслужінні місцевого духовенства, викладачів та студентів ВПБА.

У слові митрополит Михаїл зазначив, що владика Яків був одним з родоначальників нашої визнаної благодатної канонічної Церкви. Тому варто завжди пам’ятати про своїх фундаторів та продовжувати їх шлях.

У Волинській православній богословській академії відбувся вечір пам'яті аскета і молитвенника. Своїми спогадами поділився керуючий нашою єпархією, який знав покійного владику з юних літ і був його учнем. «Не було б митрополита Якова – не було б Української Церкви», – переконаний владика Михаїл. Також виступили канцлер єпархії протоієрей Микола Цап, ректор протоієрей Володимир Вакін, проректор з наукової роботи протоієрей Владислав Фульмес, декан богословського факультету протоієрей Ігор Скиба та гості з Тернопільщини: настоятель парафії у селі Лосятин, директор музею ім. Митрополита Якова протоієрей Василь Хоміцький та протоієрей Володимир Панчук. Ведуча – викладачка кафедри гуманітарних та практичних дисциплін Наталія Волочай. Потому присутні переглянули фільм «Богом обраний» (автор Андрій Гнатюк), архівні фотоспогади та ознайомилися з музейними експонатами.

Наступного дня, у день упокоєння, митрополит Михаїл у співслужінні духовенства собору очолив панахиду на могилі подвижника.

Владика Яків (у миру Іван Дмитрович Панчук) народився 5 жовтня 1931 року в селі Лосятин поблизу Почаєва. Сім’я Панчуків була великою: майбутній владика мав трьох братів та дві сестри. Це була побожна українська родина.

Особливо яскравий відбиток на дитячу душу наклала велична святиня – Успенська Почаївська лавра, неподалік якої знаходиться Лосятин. Тож після закінчення школи навчався в Ленінградській семінарії, потому в духовній академії.

Тоді, у розпалі хрущовських гонінь, влада масово закривала храми й монастирі. Але, незважаючи на переслідування монахів Почаївської лаври, брат Яків із багажем богословських знань повертається до неї. З 1966 по 1974 рр. він виконує тут різні послухи – бібліотекар, уставник, регент, благочинний. За ревну службу в 1969 р. возведений у сан ігумена. Згодом став намісником лаври у сані архімандрита. Багато доброго зробив владика, керуючи цією обителлю: впорядкував уставне добове богослужіння, запровадив внутрішні правила, створив великий святковий хор, здійснив реставраційні роботи соборів, монастирських корпусів, чого не було протягом шістдесяти років, провів опалення. А головне – він вважав Почаївську лавру українською і гуртував довкола себе священників із проукраїнською позицією. Зрозуміло, це зовсім не сподобалося радянській владі, яка поставила ультиматум: «Якова звільнити», тож був змушений піти з лаври.

Лише з перетворенням Українського екзархату РПЦ в Українську православну церкву із правами самоуправління 24 листопада 1990 р. Священний синод УПЦ обрав о. Якова єпископом Почаївським. Повернувся до рідної обителі як єпископ і намісник наприкінці 1991 року. А в травні 1992-го підбурені російськими агентами заколотники влаштували його друге вигнання. Владика Яків розумів, що силою витіснили його з лаври саме за проукраїнську позицію: «Оскільки вони знали, що я їх схиляв, що в Україні мусить бути Українська Церква, вони все влаштували мені… Але прийде час і вони зрозуміють, що Українська Церква повинна бути, має право бути. Українська Церква – це та Церква, яку благословив Бог українському народові».

Після «Харківського собору» 1992 р., на якому єпископи відреклися своїх підписів під рішенням Помісного собору 1991 р. щодо проголошення автокефалії, владика Яків залишився із Предстоятелем – Митрополитом Філаретом, і так стало можливим створення Київського патріархату.

За заслуги перед Церквою в 1993 р. преосвященного піднесено до сану архієпископа. З 12 квітня 1995 р. до смерті 16 березня 2004 р. керував Волинською єпархією (з листопада 1995-го – як митрополит Луцький і Волинський), був постійним членом Священного синоду УПЦ КП. За заслуги перед Церквою нагороджений орденами Христа Спасителя та Святого рівноапостольного князя Володимира І і II ступенів. Також мав нагороди Єрусалимського і Румунського патріархатів.

Владика Яків за свого земного життя встиг зробити чимало богоугодних справ як для Церкви, так і для держави, і для багатьох людей.

Помер 16 березня 2004 року після важкої недуги у клініці «Феофанія».