Прес-конференція Предстоятеля Церкви в Луцьку
20 червня у рамках візиту до Волинської єпархії Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет зустрівся з журналістами та відповів на їхні запитання.
– Українське питання на Всеправославному соборі взагалі не розглядатимуть. Чи є якісь шанси змінити, вплинути на предстоятелів Церков, поки цей собор триватиме? Хто буде лобіювати наші інтереси на ньому?
– Справа в тому, що на цьому Соборі й не передбачалося обговорення українського питання. І тому нічого дивного, що Собор не збирається вирішувати його. Це питання буде вирішуватися Константинопольською Церквою, Вселенською Патріархією, тому що Київська митрополія – це її канонічна територія. Як вона надавала томоси Румунській Церкві, Болгарській Церкві, Сербській Церкві, Грецькій Церкві, які входили в канонічну територію Вселенського Патріарха свого часу (не собор надавав, а надавала одна Церква – та, до якої належала ця територія), так і в цьому випадку. Оскільки Українська Церква – це складова канонічної території Вселенського Патріарха, то ми й звертаємося до нього, щоби він погодився на нашу автокефалію.
– Чи є якісь контакти, спілкування нашої Церкви з ієрархами інших Помісних Церков? Що робить у цьому напрямку наше управління зовнішніх церковних зв’язків?
– Контакти Київського Патріархату з іншими Церквами є. По-перше, ми постійно підтримуємо контакти неофіційні зі Вселенським Патріархом. Ми мали контакти з главою Кіпрської Церкви, з главою Елладської Церкви. Президент мав зустріч з Єрусалимським Патріархом, з Румунським Патріархом. Тобто, як ви бачите, ми не ізольовані від православного світу. І це дає нам підставу й надію на те, що ми отримаємо томос про автокефалію.
– Яким Ви бачите перспективи створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви? Зокрема, нещодавно митрополит УПЦ Олександр (Драбинко) зауважив, напевне, маючи на увазі Київський Патріархат: надіятися, що хтось прийде і буде каятися, неможливо. Треба помісну Церкву творити якимось іншим шляхом. То доволі заява незвична. Чи можливі якісь контакти з представниками Московського Патріархату, більш якісь компромісні шляхи щодо створення Української Помісної Церкви?
– В Україні буде одна Українська Православна Церква, тому що готується Закон Верховної Ради про те, що Церква, яка має свій центр у країні-агресорі, не має права називатися Українською. Вона може існувати в Україні законно, тому що в нас свобода совісті, але не як Українська, а як Російська Православна Церква в Україні. Так ось, коли постане питання перед УПЦ (Московського Патріархату) обирати Українську чи Російську згідно з цим Законом, який передбачається, то переважна більшість парафій Московського Патріархату захоче залишитися в Українській Православній Церкві. А якщо вони обирають назву Українська Православна Церква, а нею є Київський Патріархат, то будуть змушені приєднуватися до Київського Патріархату, або змінити свою назву і називатися Російською Православною Церквою в Україні. Тоді вони будуть продовжувати підпорядковуватися Московському Патріархові. Таке наше передбачення.
– Тобто Ви маєте на увазі, що томос Вселенського Патріарха буде надано саме про визнання Київського Патріархату як Помісної Української Церкви?
– Так.
– А які перспективи? Коли це все може бути? Ми багато років говоримо, що Вселенський Патріарх має визнати. Але знову ж таки: чи не будуть на нього тиснути, чи він не злякається, як це було багато років?
– Коли це буде? Буде невдовзі, коли Бог благословить. Для нас має велике значення, що Вселенський Патріарх не боїться Московського. І це видно з того, що Московський Патріарх не поїхав на Собор, а Вселенський на своєму Синоді вирішив проводити Всеправославний собор. Значить, він не реагує на ці заяви Московської Церкви, не боїться. Можуть бути ще перешкоди різні. Можуть. Але Вселенський Патріарх поставлений перед вибором: або мати Православну Церкву обрізану, без слов’янських Церков, або мати повноту Православної Церкви, тобто і слов’янські Церкви. А оскільки слов’янська Російська Церква відпала, то треба на її місце прийняти другу слов’янську – Українську. І тому ми це порожнє місце Російської Церкви заповнимо. Це теж аргумент на нашу користь, який буде підкріплювати наміри Вселенського Патріарха надати нам томос про автокефалію.
– Наскільки рішення Всеправославного собору можуть бути легітимними, якщо чотири Церкви все-таки відмовилися брати участь?
– Легітимний він тому, що з цим Собором погодилися всі 14 Церков. Погодились у Шамбезі, підписали. Погодилися з датою? Погодились, підписали. Погодилися з місцем на Криті? Погодилися, підписали. Більше того, всі 14 Церков підписали проекти документів Всеправославного собору. А Російська Церква ще й затвердила їх на архієрейському соборі. Тому вважати, що це рішення тільки частини – неправильно. Це рішення всіх Православних Церков. А те, що потім відокремилися від православної повноти ці чотири – це нічого не значить. Тому що можуть відпадати, як Західна Церква відпала від єдиної Церкви Христової свого часу. Відпала, відокремившись. Так і тут: вони відокремилися, значить, не визнають рішення цього Собору. Відокремилися. Значить, вони не належать до цієї повноти, перебувають у розколі. Але вони мають можливість повернутись. Яким чином? Коли визнають рішення цього Собору, тим самим автоматично повертаються до повноти Православної Церкви. Я думаю, так воно і буде. Тому що після того, як Російська Церква відмовилася від участі в Соборі, у самій Церкві буде велике бродіння. Через що? По-перше, через те, що Патріарх Кирил підписав у Гавані декларацію про зближення з Римсько-Католицькою Церкви, і там багато в Росії є противників цього. А з іншого боку, тепер він іще доповнив це тим, що відокремився від повноти Православної Церкви. І тому єпископи, і священики, і монахи будуть протестувати проти цього. І тому там не буде єдності, там ще буде боротьба.
– У сучасному світі дуже багато різних викликів. Якщо б Ви були повноправним учасником цього Собору, які б пропонували рішення, щоби Православна Церква адекватно реагувала на них?
– Так би реагував, як би реагували усі Православні Церкви. Найбільшою спокусою для православних є екуменізм. Багато хто вважає, що участь в екуменічному русі є зрадою Православ’ю. Насправді це не так. Тому що Православна Церква не увійшла в євхаристійне єднання ні з Римсько-Католицькою Церквою, ні з Англіканською Церквою, ні з протестантськими Церквами. Не увійшла. І не увійде. Не увійде! А яка ж мета тоді цього екуменічного руху? Перше завдання – це бути християнами в мирі й злагоді. Не ворогувати між собою перед лицем ісламу й інших світових релігій. Тобто ми різні: православні, католики і протестанти. Різні. Ми визнаємо, що істинною Церквою є Православна. Чому вона істинна? Тому, що вона зберігає незмінним Богоодкровенне вчення, яке відкрив Господь Ісус Христос, яке містить в Біблії, у Священному Писанні. Ми не зрадили, не змінили. Римсько-Католицька Церква змінила дещо. Не все – дещо. Це догмат про Зішестя Святого Духа від Сина. Це папство, тобто що папа є видимим главою Церкви Христової, тоді як раніше цього не було. У І тисячолітті ніхто не визнавав Римського єпископа главою всієї Церкви Христової. Це нововведення, яке суперечить Божественному одкровенню. Суперечить вченню святих апостолів і святих отців. Третє – догмат про непорочне зачаття Божої Матері. Якщо зачаття Божої Матері непорочне, тобто негріховне, то Вона не потребує спасіння. Якщо Вона народилася непорочно, як Ісус Христос народився непорочно, і Він не потребує спасіння, так і Божа Матір, згідно з їхнім ученням, не потребує спасіння. А Божа Матір сказала про Божого Сина: «Спаситель Мій». Значить, якщо Вона потребувала Спасителя, то зачаття Її не є непорочним. І тому це додаток до Богоодкровення учення. І без визнання цих помилок Православна Церква з Римсько-Католицькою не з’єднається. Але може бути в добрих стосунках. Як апостол Павло сказав: «Якщо можете, будьте в мирі з усіма». Тому екуменізм – це жить у мирі з усіма християнами. І друга мета – намагатися прийти до єдності. Але до єдності тільки в істині. Не можемо ми об’єднатися, не зберігаючи Богоодкровенну істину. І Православні Церкви на цьому стоять, а дехто трактує, що це об’єднання з Римсько-Католицькою Церквою. Ніякого об’єднання нема і не буде доти, доки не прийдемо до істини святоотцівської.
– За 1200 років світ дуже змінився. Чи немає таких питань, яких Православ’я повинно було би, Ви вважаєте, переглянути? Можливо, деякі богословські?
– Може змінюватися ставлення до світу, бо Церква живе в різних умовах. Вона жила в умовах рабовласницького ладу, жила в умовах соціалізму, живе в умовах ринкових відносин. Тобто зовнішні умови змінюються і ставлення Церкви до них теж може змінюватись. А Божественна істина не змінюється. І тому зміни Божественного одкровення не може бути. Тому що це не від нас залежить, це залежить від Бога: те, що Бог відкрив, не маємо права змінювати.
– А спільне святкування Різдва – скажімо, такі питання?
– А спільне святкування Різдва може бути. І воно є. І Православні Церкви, і Римсько-Католицька, і протестантські святкують Різдво Христове за новим стилем. Тільки деякі за старим: Російська, Українська, Єрусалимська, Грузинська і Сербська. Тому перехід усіх Православних Церков на новий стиль можливий. Так само можливе і святкування Пасхи, але тут повинно бути узгодження з усіма Церквами.
– Сьогодні в проповіді Ви сказали, що Церква – це не політика, а перш за все життя вічне. У середовищі Російської Православної Церкви з’явилося таке поняття як політичне Православ’я. Чи не здається Вам, що і в нашій Церкві воно є теж? Звичайно, в нас не політичне Православ’я російське, ми відстоюємо свою державу. Але чи патріотизм, турбота про Вітчизну, її захист не відсуває на друге місце проповідь про Воскреслого Христа?
– Церква, з одного боку, політикою не займається. Бо Христос є Царем не земного царства, а духовного. Ісус Христос на суді в Пилата знаєте, що сказав, коли Пилат Його запитав: «Ти Цар?» – «Так, Цар Я, але Царство Моє не від світу цього». І тому Церква займається Царством Божим, яке не від світу цього. Але оскільки Церква перебуває в умовах земного царства, то вона не може не впливати на нього. І справді, впливає. Впливала вона на Римську імперію? Впливала. Як впливала? А так, що переродила те царство з ідолопоклонницького в християнське – Візантійську імперію. Православна Церква підтримувала візантійських імператорів? Підтримувала. Політика це? Політика. Церква благословляла імператорів. Імператори у Соборах брали активну участь. Тепер візьмемо наш час. Під час Другої світової війни Церква брала участь у захисті своєї Батьківщини від фашизму, від Гітлера? Брала чи ні? Брала. Політичне це питання? Політичне. І зараз Церква теж благословляє захищати свою Батьківщину, як Російська Церква благословляла захищати Радянський Союз від Гітлера. Тому, з одного боку, ми незалежні. Але це не значить, що ми не маємо відносин з державою. Ми маємо відносини з державою. Які наші взаємовідносини? У часи Візантійської імперії була симфонія між Церквою і державою. Зараз в Україні у нас відносини між Церквою і державою партнерські. Держава не втручається в церковні справи, а Церква не втручається в державні справи. Але захищаємо державу ми разом, тому що держава – то наша паства. Оці люди, громадяни України, – вони і наші вірні. А ось держава не втручається, кого ми призначаємо єпископами, священиками. Це не справа держави. Так само ми не втручаємося, кого Верховна Рада чи уряд призначає міністрами, – не наша справа. І такі відносини повинні бути між Церквою і державою.
