Це одне із дванадцяти великих свят у році, відзначається за тиждень до Великодня. Його називають у народі Вербниця, Вербна неділя.
Оскільки воно прив’язано до дати Пасхи, визначення якої прямо не залежить від нового стилю, то збігається за новоюліанським та юліанським календарями.
Після воскресіння Лазаря Ісус Христос, сівши на молоде осля (символ покірності в ті часи), вирушив до Єрусалима. Звістка про те, що гряде Спаситель – як думали, визволитель від іноземного гніту, – пронеслася містом, і багато людей вийшло на зустріч Того, Хто вчинив чудо, воскресивши Лазаря. Охоплені радістю, вони, за місцевим звичаєм, кидали Йому під ноги листя пальм, устеляли своїм одягом дорогу. «Осанна у вишніх! Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє!» – чулося звідусіль.
Пророк же Захарія в урочистому вході Спасителя до Єрусалима, передбачаючи наближення часу викуплення роду людського від гріха і смерті, викликував: «Радій … дочко Сіону, торжествуй, дочко Єрусалима!». Це означало, що довгоочікуваний Месія – Спаситель, Христос – відбудує духовне Царство, втрачене прародителями через гріхопадіння.
Серед жителів Єрусалима, які вітали Господа, було чимало тих, що вивчали Святе Письмо – Закон і Пророків. Книжники й фарисеї, як і багато інших жителів міста, хотіли бачити в Ісусі Христі земного царя, що має владу звільнити народ від римського панування. Але у проповіді Господь говорив про Царство, котре не від світу цього, про Царство Боже. Спаситель не бажав земної влади, і це було незрозумілим для навколишніх. Господь передбачив, що ті ж, які кричали Йому «Осанна!» (тобто «слава!»), через декілька днів будуть кричати Пілатові – «Розіпни, розіпни Його!»
Вербну неділю ми зустрічаємо в храмі з вербовими гілочками в руках (пальма, крім півдня Криму, в Україні не росте). Це віття нагадує нам не тільки про радісну зустріч Христа жителями Єрусалима, але і про те, що зима не вічна, що прийшла весна, знову все зазеленіло, цвіте і буде приносити плоди. Як часто у багатьох із нас у душі царює зима! Холодно, мертво: немає ні духовних квітів, ні плодів. Але зима змінюється на весну: ми знаємо, що немає душі людської, яка не могла б відігрітися, ожити і принести достойні плоди. І ми з нетерпінням чекаємо весняного сонця для нашої душі, коли – навіть у воєнні часи – назустріч Богові зможемо принести не тільки зелену гілочку, але й відігріту, ожилу душу. Наше сонце – Господь, квіти нашої оживаючої душі – любов до Господа, до людей, до світу Божого.
Слухаючи євангельську розповідь про те, що жителі Єрусалима із захопленням вітали Спасителя, а через декілька днів хулили Його, ставимо собі питання: як могла статися така переміна в їхніх серцях? Але замість осудження їх корисно подивитися, чи не відбувається подібне з нами. Бо ж наше щорічне великопісне покаяння, говіння та Сповідь, наше Причастя Святих Таїн чи не є урочистою зустріччю Господа і Спасителя, подібно до тієї, яку приготував Йому Єрусалим? Жителі священного міста вигукували: «Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє!», і ми, приступаючи до святої чаші, чуємо ці ж слова й відповідаємо на них молитвою: «Вірую, Господи, і визнаю...». І Господь кожного разу, з невимовного довготерпіння й милосердя, подає нам Свої Тіло і Кров. Та чи довго ми зберігаємо вірність нашим обітницям? Проходить час – і стаємо такими, якими були: колишні гріхи, те ж недбальство за душу свою, і цим ми, ніби з древніми жителями Єрусалима, знову розпинаємо Спасителя. І скільки разів у житті відбувається з нами таке падіння…
Празник Входу Господнього в Єрусалим – це празник торжества і радості, але ж це й початок Страстей Господніх, початок того великого нерозуміння людського, неповинною жертвою якого став Ісус. Пройдімо ж зі смиренням разом із Христом через ці дні, що настають. Нехай беруть у цьому участь наш розум, наше серце, наша душа, бо співчуття, співрозпинання з Христом обов'язково приводять до воскресіння з Ним.
Усі події за 28 квітня за єпархіальним календарем – за цим посиланням.
